На початок ХІХ ст. наш край внаслідок поділів Польщі перебував у складі двох імперій: Австрійської та Російської (північно-східна частина). Кордон між імперіями проходив по р.Збруч та по лінії Білозірка-Колодне-Лопушне. Борщівщина входила до складу Заліщицького циркулу (округу) з центром у Заліщиках. Ніби нічого не змінилося: одне іноземне панування замінило інше. Однак, зміни на краще все ж сталися. Перш за все Австрія була більш централізованою країною і в край прийшла стабільність, впорядкованість в системі збору податків. Значно зменшились зловживання чиновників, відійшли в небуття кровопролитні збройні сутички польської шляхти, від яких в першу чергу страждало селянство. Нова влада здійснила спроби покращити медичне й санітарне обслуговування місцевого населення, що позначилось на демографічній ситуації. Населення Борщівщини швидко подвоїлось і становило 42 521 житель. Як відомо, імператор Йосиф ІІ після приєднання Східної Галичини до Австрії побував у нашому краї. Бував він, достовірно відомо, в Окопах, оглядаючи там оборонні вали, які залишили поляки. Можливо, відвідав він й Скалу, зважаючи на те, що наше містечко знаходилось на самому австро-російському кордоні. Освічений монарх Йосиф ІІ провів в усій імперії реформи. Особливо благодатними вони були для замучених польським свавіллям жителів Галичини. Селяни отримали право особистої свободи (панщина – не більше 30 днів у рік). Австрійці не були такими релігійними фанатиками і, нарешті, греко-католицька церква була зрівняна в правах з римо-католицькою. До речі, сама назва «греко-католики» ввійшла в побут з легкої руки матері Йосифа ІІ імператриці Марії-Терези. Коли Галичина відходила до Австрії, вона запитала у своїх дипломатів, якої релігії живуть там люди. Останні пояснили, що - уніати, тобто католики східного, грецького обряду. Так й назвала нас Марія-Тереза: греко-католики. Після релігійної реформи українська церква переживає своє відродження. У Відні та Львові відкриваються греко-католицькі семінарії, а священики стають справжніми провідниками українського життя. Але знову в життя наших предків втручаються зовнішні чинники. Під час наполеонівських війн, з 1809 по 1815 рр. Тернопілля, за домовленістю між Францією, Росією та Австрією, входило до Російської імперії. Існує цікавий історичний документ – акт передачі Тернопільського краю Австрією Росії, датований 1810 р. Його опрацював й описав у своїй монографії відомий краєзнавець, уродженець села Цигани, а зараз декан гуманітарного факультету Львівського католицького університету Ігор Скочиляс (його праці з історії Борщівщини мною в цих скромних історичних спробах використовуються постійно, бо рівних йому немає). Зупинимося на аналізі даного акту відносно Борщівщини. В ті часи наш край являв собою досить густонаселений регіон. 77% жителів становили селяни. Села були досить великі. Типовою була забудова сіл. В центрі розміщувалася церква, канцелярія поміщика чи орендатора. Сільські вулиці, як промені сонця, розходилися у різні боки від центрального майдану. Але деякі села, які знаходились біля головної дороги, розтягалися вздовж цієї дороги (наприклад, Лосяч). До найбільших сіл повіту належали: Більче (2012 чол.), Бурдяківці (1058 чол.),Ланівці (1012 чол.), Глубічок (1499 чол.), Іванків (1491 чол.) і Лосяч (1005 чол.). А найменшим населеним пунктом був тоді хутір Збриж (47 селян). Станом на 1810 рік у краї нараховувалось 9 (!) міст: Борщів, Дзвенигород, Королівка, Кривче, Кудринці, Мельниця, Озеряни, Устя, Скала. Треба замітити, що в ті часи місто визначалося не за кількістю населення, а за роллю, яку відігравав даний населений пункт в економічному житті краю. Тому деякі містечка були значно меншими за навколишні села. Так, Дзвенигород налічував лише 213 жителів. Якою ж була в той час Скала? А вона вважалася найбільшим містечком і налічувала 1695 мешканців. Її випереджало тільки найбільше село Більче. З розгалудженою системою кустарних промислів, високопрофесійним ремеслом, історичними традиціями Скала виділялася з-поміж усіх населених пунктів повіту. На Борщівщині землевласниками й надалі залишалися польські магнати й шляхта. Вони пішли на співпрацю з австрійським урядом, так як останні не могли самостійно управляти Галичиною. Так, Скалою з селами Береженка, Гуштинок, Іванків, Лосяч володів граф Станіслав Коссаковський. Його матері Катерині Коссаковській належали містечко Дзвенигород з п'ятьма навколишніми селами. Таким чином, під контролем цієї родини знаходилося 17% населених пунктів. Як пережили наші предки часи російської окупації, ми, на жаль, не знаємо. Але відомо, що за рішенням Віденського конгресу 1815 року Тернопільщина знову опинилася у складі Австрійської імперії. 1848 рік - «Весна народів», як називається ця визначна подія для європейців в сучасних підручниках історії. Демократичні революції почалися одночасно а Франції, Німеччині, Австрії, Угорщині, Італії. Прагнення теж були спільні: свобода, рівність, демократія. Революція прокотилася містами та селами Австрійської імперії. Так як Галичина , а з нею Скала як прикордонне містечко, входили в той час до даної монархії, революційні події торкнулися і нашого краю. Щоб не спричинити поглиблення кризи в імперії, цісар Фердінанд І Габсбург вирішив зняти найгострішу проблему в державі - відмінити панщину. Адже і так було ясно, що кріпацтво в Європі приречене. 17 квітня 1848 р. вийшов історичний маніфест про скасування панщини в Галичині. Це відбулося на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії і на 13 років раніше, ніж і Україні, яка перебувала під владою Російської імперії. Вдячні галичани масово почали споруджувати пам’ятні хрести в честь цієї знаменної історичної події. Один з них зберігся до наших днів в селищі. Історія міста була б неповною, якби ми не розказали про місцевий парк і про власників Скали XIX ст. графів Голуховських. Скала-Подільський парк - пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Він закладений в кінці ХVІІІ ст. польським старостою Адамом Тарло. Десь після 1815 року (як стався перехід від Коссаковського до Голуховських- невідомо) Скала з навколишніми селами переходять у власність польських магнатів Голуховських. Якраз за часів господарювання цих людей парк пережив свій розквіт. За переказами старожилів відомо, що тут знаходилась оранжерея з рідкісними тропічними рослинами. Коли в 1939 р. вся власність Голуховських була конфіскована радянською владою, ці декоративні рослини перевезли до Київського ботанічного саду. За Голуховських тут текли чисті потічки, на озері плавали лебеді, всюди був порядок і нікого з місцевих жителів сюди не пускали. Якщо говорити про Голуховських, то треба відмітити, що вони були не тільки багатіями часів Австро - Угорщини, але й визначними політичними діячами цієї імперії. Агенор - Ромуальд Голуховський (1812-1875) в різні часи займав найвищу адміністративну посаду в нашому краї: був намісником «Королівства Галичини і Лодомерії» та був міністром внутрішніх справ всієї Австро-Угорщини. Його син Агенор - Адам (1849-1921), який, до речі, народився в Скалі, теж досяг значних кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ. Син останнього Агенор-Марія-Йоакім (1886-1956) був останнім ординатором Скали над Збручем до вересня 1939 р. Тут, в Скалі, Голуховські знаходили свій вічний спочинок. Недалеко від місцевого цвинтаря вражав строгою красою їхній гробовець. На жаль, в 1960-х роках ця споруда була зірвана і зараз ми маємо тільки руїни... Вдивляючись в давні гравюри, ми бачимо гробовець і палац, якого також зараз немає: на його фундаменті в парку в радянські часи було збудовано турбазу «Збруч». Єдині приміщення, які вціліли з побудов Голуховських - це флігель (теперішня поліклініка) та конюшня (колишня лікарня). Відомо, що у графів була рідкісна колекція дорогих скакунів, які закуплялися по всій Європі за шалені гроші. Ще в селищі донедавна було одне місце, пов’язане з Голуховськими. Недалеко біля замку в кінці XIX ст. скалецькі євреї , як кажуть старожили, спорудили пам’ятник Агенору –Ромуальду Голуховському в дяку за його добрі вчинки . В народі це місце називалося «Пагурок». На жаль, споруда у 1976 р. була також розібрана. Під обеліском при цьому знайшли сувої пергаменту з гербами Голуховських та гравюрою Скали XIX ст. Остання пам’ятка відома багатьом небайдужим любителям місцевої старовини. Всі ці речі зараз знаходяться в обласному краєзнавчому музеї.
звичайно, що людям цікаво почитати про історію рідного містечка і це підтверджує статистика, - по 100-200 відвідувань має кожен Ваш допис, було б також добре, якби ці статті також поширювати не тільки в інтернеті, а наприклад в якійсь газеті...
Напередодні святкування 800-річчя Скали я подавала деякий матеріал до "Галицького вісника" і він був собі дещо "підкорегований", то таке речення змінене, то абзац викинений, бо їм був завеликий об"єм. Далі теж до 800-р. я написала невеличкий нарис "Скала на Поділлі", який і продавався під час святкування біля фортеці невеличким тиражем. А саме цікавіше, що ця робота була використана без мого відома одною ученицею і вчителем під час написання наукових робіт в МАУП. З етичних міркувань я не називаю їхніх прізвищ, але неважко здогадатися, про кого йде мова. Тепер їм честь і хвала, а мені - гірке розчарування в людях. Ось такий мій "досвід" в друкуванні. Може колись, коли це буде комусь потрібне, надрукую.
0
