Минулого літа я поставила собі за мету знайти дві книги, що стосуються історії нашого містечка. Серед них перша – «Центросоюз» Івана Мартюка. В попередній статті я вже пояснила, хто він. В цій розвідці я хочу подати спогади самого Мартюка «Скала – містечко мого походження», які він вмістив в кінці своєї монографії. Писані вони, як говорилося вище, на схилі літ , десь у 60-х рр., у Польщі, а потім передані нашим діячам в еміграції до США і там видані невеликим накладом. В інтернеті я знайшла, що по одному екземпляру дані спогади розкидані по бібліотеках багатьох українських вишів. Хто їх туди передав, думаю, що - наша наукова діаспора на поч.. 90-х. Довго не могла я відшукати дану книгу, аж ось вона собі преспокійно знаходилась у мого родича Юрія Букачевського, котрий бував  за океаном ще у 80-х і там йому було подаровано  один екземпляр нашими рідними. Отож, подаю дані спогади в повному викладі, не викидаючи нічого, адже це все – наша історія.

Дуже мене вразило, що багато думок автора так збігаються з нашими справами в теперішньому громадському житті. Я говорю і про акценти автора на постаті О. Левицького, і про знання, хто такий М.Грушевський, М. Баран, родина Старицьких та інші. Це мене надихає, що я правильно відчуваю пульс історії нашого містечка. Ще хочу наголосити на величі постаті І. Мартюка. Заліщицький аграрний коледж носить назву «імені Є.Храпливого», свого часу директора «Сільського господаря», всі знають, хто це такий, а у нашому районі чи селищі нікому навіть на думку не спадає про якесь вшанування пам’яті видатних земляків. Хочу пояснити, про що я. У 2010 р. я познайомилася з викладачем вищезгаданого коледжу, який якраз і займається вивченням кооперативного руху і він мені розказав, що у 2009 р. він зателефонував до Борщівської райдержадміністрації й запитав,як у нашому районі збираються вшановувати 100-річчя з дня народження І. Мартюка, на що отримав відповідь, що вони не знають, хто це такий і їх, крім «Вишиванок» нічого не цікавить. Отож, слово І. Мартюку (мова автора збережена).

Щоб показати підґрунтя, клімат і обставини, на яких зродилась і в яких зросла в силу українська кооперація, нехай послужить спогад про Скалу, містечко мого похо­дження, що була типовим селищем на західніх землях Ук­раїни, де перші почини кооперації проявились ще під кі­нець XIX ст.

Початок Скали сягає часів Київської Русі. За часів Ав­стрії називалася вона Скала над Збручем, а від 1919 р. пе­реназвана на Скалу Подільську. Скала це селище міського типу, складається з двох частин: Стара Скала і Скала міс­течко, постало пізніше і від свого початку користувалось маґдебурським правом, а правили містом ремісничі цехи. Залишки тих цехів — ковальський, шевський та кушнірсь­кий зберелися до початку XX ст.

Стару Скалу від містечка ділив потічок, званий Помийником, що вливається до Збруча. Між тим потоком і Збру­чем є дуже висока скала, а на тій скалі побудовано десь у XV ст. оборонний замок. Зі сходу та заходу замок був об­ведений високим муром, а з півдня стояла висока башта, по східному боці башти брама з рухомим мостом. Коли по­лучено обі громади в одно поселення, мені не відомо, але до 1880 р. Стара Скала мала свою окрему церкву та школу, а передусім коршму. Обі церкви були дерев'яні і походили десь з XVII ст. В 1880 р. побудовано і посвячено велику цер­кву на високому горбі проти звалищ оборонного замку.

За часів Австрії Скала стала живим осередком торгівлі збіжжям, яйцями та іншими сільсько-господарськими продуктами. Були в Скалі великі олійні, що продукували ганишову олію, що розходилась далеко поза межі Австрії. До часу побудування залізничної сполуки між Австрією та Росією в Гусятині через Скалу переходили транзитом всі багатства з України до зах. Европи, а то навіть і до Амери­ки (до Куби). До Скали прибували щоденно десятки возів, нагружені збіжжям, головно фасолею та яйцями. Імпортом приходив до Скали сухопутньою дорогою китайський чай, що його в Скалі сортували великі фірми (жидівські) і пе­ресилали на захід. Населення Скали були українці та жиди, а поляків бу­ло дуже мало. Поляками вважали себе двірські службовики Графа Ґолуховського, було декілька латинників, які го­ворили виключно українською мовою. До Скали прибуло трохи більше польського елементу при побудові відноги залізниці Тересін-Скала. Українці в Скалі мали завжди пе­ревагу аж до 1919 р. і жиди з поляками не могли ніяк українців змайоризувати. Тому постійними бургомістрами Скали були українці, як Іван Чорпіта, Ковалишин Ілько, Дмитро Романюк і Микола Модний. Натомість секретарем гро­мади були довший час спольщені громадяни як Лотоцький, по його смерти Шандровський, а вкінці жид Фаєрштейн. Національна свідомість Скали датується від 1865 р., коли до Скали прибув на парафію о. Костецький. Цей священик, як усе тодішнє духовенство, був москвофілом. У тих часах, як залишки з часів панщини, панувало серед населення пиянство. З тим налогом розпочав о. Костецький бо­ротьбу та заложив церковне товариство „Братство тверезости". Ця акція проводилилась тоді в цілому краю, а про­паганду проти пиянства вела вміло „Наука" газета реда­гована Іваном Наумовичем. Цю газету виписав о. Костецький для „Братства тверезости", її читали „братчики", а одночасно проведено підготову до засновання читальні „Об­щества ім. Качковського". Піддаючись пропаганді „Науки" і за порадою о. Костецького, „братчики"  - Андрейців, Боровський, (він же церковний дяк), два Оґродніки, Яцентий та Василь Мартюк заложили читальню ім. Качковського 1885 р. Читальня містилася в домі Яцентого. Десь у тих роках відбув свою військову службу та повернувся додому Микола Модний, як на ті часи людина грамотна та повна життєвої енергії. Він то надав читальні більшого розмаху. Для боротьби з лихвою зорганізовано при читальні самодопомогову касу і вона притягнула до читальні більшу кіль­кість членів. Парохові заважко було обслуговувати дві цер­кви, тому він вирішив побудувати одну велику для Скали міста і Старої Скали. Але перед самим посвяченням церкви о. Костецький покинув Скалу та перейшов до Черновець з титулом мітрата, а до Скали прибув на парафію о.Олександер Левицький. Отець Левицький вже свідомий народовець, добрий співак і музикально обдарований диригент. 1880 р. посвячено нову церкву і в тому часі молодий парох заложив при церкві хор. Між тими хористами один з кращих був Василь Юрчак, пізніший актор українських театрів. Усі хористи читали ноти, а хор вславився своїми висту­пами в околичних селах на празниках і світськими концер­тами в Скалі, Борщеві, Теребовлі, а навіть в Тернополі, де співав на привітання архикнязя Рудольфа. Хор влаштову­вав рік-річно концерти на честь Т. Шевченка, в роковини знесення панщини та під час ювілейних обходів на пошану Франца Иосифа. У кожну Великодну П'ятницю хор давав церковні концерти страсних псальмів, на які з'їжджалась вся дооколична інтелігенція, а коли в тому часі бував у Скалі Граф Ґолуховський, то він завжди приходив на ті концерти разом зі своїми гістьми.

У тому самому часі, коли до Скали прийшов о. Левицький, відкрив у Борщеві адвокатську канцелярію д-р Михай­ло Дорундяк. Він як один з основників Т-ва „Просвіта", зорганізував читальні „Просвіта" в цілому повіті, починаю­чи від Скали, де читальню ім. Качковського переіменовано на читальню „Просвіта".

У сусідові новозбудованої церкви мала свою посілість удова Возьна. Вмираючи, вона записала свій ґрунт на „Про­світу". На тому ґрунті побудовано читальняний будинок, будував Іван Чорпіта. Цей будинок викінчено під кінець 1894 р. і це був перший будинок читальні не лише в повіті, але взагалі в Галичині. Від того часу читальня сталася осередком культурного життя. Організовано прогульки до Борщева на театральні вистави „Руська Бесіда", а ці вис­тави заохотили молодь ставити аматорські театральні вис­тави. Таким чином постав в Скалі аматорський гурток під проводом В. Юрчака, що стався пізніше початком його те­атральної карієри. Першими виставами були „Знімчений Юрко", „Сатана в Бочці", „Як ковбаса та чарка", а вкінці „Наталка Полтавка". Головою читальні „Просвіти" був по­стійно аж до своєї смерти о. Левицький, а по його смерти обрано головою Василя Мартюка.

Читальняну касу провадив постійно Лука Баран, спенсіонований жандарм, батько Михайла Барана, що був згодом заступником голови Ревкому на Галичину 1920 року, якого розстріляно в перших роках сталінського режиму. По смерти Сталіна Михайла Барана реабілітовано, а його спадщину по батькові Луці передано дружині Михайла Барана, а та продала ту посілість у центрі міста Скали, около одного морга площі з будинком, Церковному комітетові, що тепер править у церкві, яку ще будував москвофіл о. Костецький.

Коли у Львові організувався Краєвий Союз Коопера­тивних Спілок, перемінено читальняну касу на кредитоиу спілку „Міщанська Каса" і було встановлено, що а) чле­ном спілки міг бути лише член читальні „Просвіта", б) чле­нами Надзірної Ради Спілки — був кожночасний Виділ читальні „Просвіта". Обі ці статутові постанови, хоч вони були незгідні зі загальними постановами кооперації, нe пе­речили постановам австрійського закону про спілки, але для матеріяльного забезпечення членів і самої читальні мали велике значення. Одинока читальня „Просвіта" в Скалі  нараховувала около 500 членів, а що членські внески членів читальні здепоновувались у „Міщанській Касі", то це мало поважний вплив на оборотові фонди каси. Першою управою „Міщанської Каси", що урядувала три дні в тижні, були Іван Шостаковський — голова, Лука Баран — касієр. Ціле майно допомогової каси читальні перейшло як запас­ний фонд „Міщанської Каси", а члени вплачували наново уділи, що виносили по 5 корон. На початок діяльности „Мі щанської Каси" внесли до неї поважний грошевий вклад-ощадність о. Левицький та Лука Баран. Маючи оборотові фонди, каса поширила свою діяльність не лише на Скалу, але й на сусідні села. У 90-тих роках XIX ст. був в Гали­чині великий еміграційних рух до Канади та США. Каса фінансувала цей рух і допомагала десяткам емігрантів на сезоновий виїзд за море без потреби позбуватись ґрунту, чи інвентаря. Довжники сплачували свої борги в касі, а по сплаті пересилали до каси свої ощадності, щоб „ріс процент та щоб жінка не розтринькала грошей"... Це дало сильні підвалини до розбудови „Міщанської Каси". Каса побирала 8% від позики плюс 1% на адміністрацію та 1 корону річно на членську вкладку до читальні „Просвіта". Від ощадностей каса виплачувала 5 % дивідендів річно. Співпраця каси з читальнею забезпечувала читальні матеріяльні доходи, за які вона придбала поважну бібліотеку та передплачувала всі українські часописи.

В Скалі проводив свої святочні феєрії проф. М. Грушевський, шваґер о.Левицького, і за його старанням чи­тальня передплачувала „Літературно-Науковий Вісник", а також „Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка". В читаль­ні сходились члени перед Службою Божою, а пополудні збиралась молодь. У будні відбувались хорові та театральні проби. Десь 1899 р. прибув до Скали на посаду дяка Гри­горій Старицький, добрий тенор і дуже талановитий диригент. Він перебрав провід хору та його вишкіл, а о. Левицький диригував хором лише при більш святочних оказіях. Хор поза церковним співом мав великий репертуар світських пісень і композицій. Співав з великим успіхом навіть „Алилуя" Гендля.

У роках 1894-1900 й пізніше почали вчитись в середніх школах декілька молодих хлопців, між ними Микола Анастазієвський, сучасний маляр, М. Скорода, брати Тома і Методій Оґродніки, Маковський, Грабчак, Михайло Баран та багато інших. Усі вони перебуваючи на вакаціях в Скалі, розгорнули були дуже широко просвітянську роботу. Чи­тали реферати, проводили освітні балачки з молоддю. Тома Оґроднік та Мих. Баран порушували питання соціяльної тематики, а М. Баран, бувши комуністом ще з 1900 р., про­пагував навіть атеїзм. Це викликало деякі розбіжності в громаді, особливо серед старшого жіноцтва.

До 1894 р. не запримічувалося у Скалі жодних націо­нальних розходжень, хоч у Скалі від років був рим. кат. костел та парафія. Усі римокатолики говорили виключно українською мовою. Навіть кс. Анджеєвський говорив укра­їнською мовою зі своїми парафіянами. По його смерти став парохом кс. Санойца, а до школи на вчителя прибув Закшевські. Оба вони загорілі ендеки почали польонізувати Скалу. Заложили польську читальню „школи людовей", зорганізували польський хор в школі, в якому змушували співати наших дітей. Влаштовували „яселка", свято „тре­тього травня", а навіть змушували наших дітей відвідувати щорана в травні в костелі богослужения. І тут перший раз постав відверто бунт, незгода між грек. католиками та рим. католиками. Обі проповідниці в церкві і костелі стали три­бунами нагальної боротьби, а обі сторони в проповідях не перебирали в словах так, що слова „краще піти до коршми, ніж до костела" і навпаки, не були ще найгострішим висло­вом. Того роду проповіди в церкві та костелі робили своє, бо з того часу почалась пристрасна боротьба між греко-ка­толиками та латинниками, що з того часу почали вважати себе поляками.

Хата в Скалі-Подільській, в якій народився Іван Мартюк

Десь 1902 р. помер голова „Міщанської Каси" Шостаковський, а на його місце прибув емеритований учитель Мартинець. Його приїзд збільшив число активістів в громаді. Він поставив дуже високо касове книговодство, упо­рядкував читальняну бібліотеку, а для жіноцтва влаштував курси шиття та крою. Крім того він заложив у Скалі кружок „Сільського Господаря," що його очолив Михайло Скорода. 1006 р. Мартинець переселився до Львова, а на його місце прибув молодий, але вже зредукований учитель Павло Лялька. П. Лялька дуже добрий бесідник, розгорнув в Скалі роботу національно-соціяльного освідомлення грома­дян. По смерти адвоката Дорундяка прибув на його місце д-р Дам'ян Савчак, автор статуту каси системи райфанзена. Отець Левицький вже в тому часі постарівся й менше уділявся в громадській роботі. То були часи революції в Росії, що немалим відгомоном відбивалась серед скалечан. До того на скалечан мали поважний вплив думки Томи Оґродніка та Михайла Барана. Павло Лялька був з переко­нання націонал-демократ, носився з думкою заснувати в Скалі Т-во „Сокіл", але тут натрапив на повний спротив радикально наставлених скалечан, які були переконані, що Т-ва „Сокіл" є кальковою відбиткою польського Т-ва „Сокул". В Скалі засновано Т-во „Січ", до якої пристав і П. Лялька. До „Січі" приступила майже вся молодь поголов­но, хоч при церкві існувало з давніших часів братство па­рубків та дівчат. Ці братсва зі заснованням „Січі" підупали, хоч існували дальше. Тут треба ствердити, що з заснован­ням „Січі" настав поділ в громаді на прихильників „Січі" радикалів і на церковників клерикалів.

З браку матеріяльних засобів я мусів перервати науку в гімназії та перейти на приватиста. Тоді я запізнався ближ­че з П. Лялькою та Мих. Бараном, який помагав мені в нау­ці як приватистові. Лялька притягнув мене до помічної пра­ці в „Міщанській Касі", де я запізнався основно з книговодством. Тоді я мав також нагоду запізнатись теоретично з засадами кооперації, зокрема зі споживчою кооперацією системи Рочдель. Я висунув думку заснувати в Скалі спо­живчу крамницю, яку засновано 1908 р. під назвою „Зоря". На управителя цієї крамниці прибув до Скали Осип Ткачук, добрий співак, а ще кращий гімнастик, а гімнастичні впра­ви вправляла „Січ". До О. Левицького прибув як корепетитор О. Щуровський, дуже обдарований музик, а до Скарбо­вої сторожі прибув як командант Франц Ґродський. Вони збільшили актив культурних працівників, що до них тоді належали М. Баран, Лялька, Ґродський, Ткачук, Щуровсь­кий та я. Час 1908 — 1910 можна назвати найвищим верш­ком просвітної та політичної роботи в Скалі, що не обме­жувалася лише до Скали, але діяла на цілу околицю, а то й на цілий Борщівський повіт.

Зимовими місяцями 1909/10 проведено в читальні зимові освітні курси, що їх названо народним університетом, на яких було понад 50 постійних слухачів. Та найактивнішим був таки аматорський гурток. Перед поважнішими п’єсами, звичайно, М. Баран виголошував короткий виклад. Він же перекладав чужі п'єси на українську мову, а Щуровський вивчав музику. Режісерували п'єси Лялька і я. Ам. гурток мав свою перукарню, мав гардеробу, що ними відував Ґродський, а декорації малювали Шурма, Лялька, Прокопович та Анастазієвський. На наші вистави приходили навіть жиди, а що заля була невелика, то п'єси повторювано під ряд три чотири рази.

В роках 1903 і 1904 помальвано скалецьку церкву ти вставлено високої артистичної вартости іконостас. Ці роботи виконували брати Шурми з Угнова і залишились на постійне життя в Скалі.

1908 року закупила читальня „Просвіти" площу від жида, положену зараз напроти читальні і при фінансовій допомозі „Міщанської Каси" побудувала на тій площі партеровий дім, призначений на Українську Захоронку. 'Га до вибуху першої світової війни того заміру з різних причин не можна було здійснити. Допіру між війнами там було влаштовано дитячий садок, що його провадив Союз  Українок.

1908 року помер дійсний будитель та організатор Скали о.О. Левицький. Хоч мав він з постанням „Січі", до якої він поставився був неґативно, свого роду опозицію січовиків, але його загально дуже шановано та респектовано. Його найбільшою заслугою було те, що він не допустив до розділення Скали на дві громади — Скалу місто і Стару Скалу, до чого стриміли жиди і поляки і тому Скала зі Старою Скалою мала завжди перевагу та чисто український характер. Похорони о. Левицького були дуже величаві, вони перемінились у загально українську маніфестацію, хоч і жалібного характеру. Його наступник о. Білинський вже не дорівнював своєю громадсько-духовою поставою отцю Левицькому. Дочка о. Білінського Ярослава, обдарована співачка та піяністка, пізніше замужня Темницька, постійно працювала з читалянниками, співала в хорі та брала участь у аматорському гуртку.

1911 року засновано в Скалі під проводом Франца Ґродського "Спілку для збуту худоби", що займалась висилкою свиней до Відня і до Праги. Матеріально ця спілка дуже добре просперувала і піднесла значно ціну па безроги, особливо бекони, що давало скалечанам великий прибуток. При допомозі цеї спілки впроваджено до Скали нову расу рогатої худоби так званої сементальсько-тирольської раси, що визначалася великою вагою та високою молочністю.

„Сільський Господар" (постійний провідник Михайло Скорода) започаткував спроваджування штучних погноїв, як також був організатором спілки каменоломів. Західний берег річки Збруча є звичайно стрімкий. До того берега доходять людські городи та ниви, а в тому березі великі поклади дуже сильного синавого каменю. Так постали в Скалі каменоломи, що давали (й дають тепер) дуже добрий камінь на будови домів та дороги. Сьогодня большевики розробили ті каменоломи до колосального підприємства, що постачає багато будівельного каменю та є основою най­більшого заводу в Скалі так званого холодного асфальту.

Як в кожній громаді, так було і в Скалі, що в громаді вибивались на провідне чоло окремі родини. Такі родини були й в Скалі, до них належали Гурмани, з якої походить мати співака Мирослава Скали-Старицького, з якою оже­нився Григорій Старицький, про якого була мова вище. Були Байлюки, Ковалишини, Чорпіти, Мартюки та інші. Василя Мартюка привіз до Скали о. Костецький зі Стрийщини, в якого він служив через 15 років, оженився, розвів родину, що нараховувала восьмеро дітей.

Січова дута оркестра організувалась 1907 року, про­вадив її Іван Чорпіта молодший і мала вона 18 інструмен­тів. Причинилась вона до великого зацікавлення січовою справою, гімнастичних вправ, що їх січовики вправляли під такт оркестри. А ці вправи бували головною атракцією та свого роду змаганням між „Січами" та „Соколами" на фестинах, що відбувались майже в кожному селі. Показ­чиком до вправ, на підвищеній трибуні, виступав дуже час­то найменший з Мартюків, Сильвестер, тоді 5-літній хлоп­чина. З того виходить, що родина Мартюків від батька Ва­силя до наймолодшого Сильвестра активізувалась в гро­мадській роботі, в якій займала провідне становище.