29 вересня минула 145-річниця від дня народження Великого Українця Михайла Грушевського. А ще рівно рік тому наша скалецька громада 2 жовтня відзначала 100-роковини з дня смерті отця Олександра Левицького. Свою статтю я присвячую їм.

Наукові та громадські зв'язки Грушевського з Борщівщиною.

Як відомо, Грушевський був підданим Російської імперії. У 1894 році він, молодий та перспективний вчений, за рекомендацією професора Київського університету Володимира Антоновича приїжджає у Львів, який тоді перебував у складі Австро-Угорської монархії, щоб очолити новоутворену кафедру історії України у місцевому університеті. З молодечим ентузіазмом він береться за наукову та громадську роботу. Адже тут, в Галичині, було більше можливостей. Не оминав вчений й Борщівщину. Зупинемося на наукових доробках історика, які стосуються нашого району. Зразу ж зауважимо, що праць, спеціально присвячених краю, у Грушевського немає. Однак значний фактичний матеріал з історії району розпорошений у багатьох його публікаціях. Свого часу Грушевський провів величезну пошукову роботу в архівах, де він виявив багато оригінальних грамот польських королів і литовських князів, наприклад: грамоту Великого Литовського князя Вітовта 1428 року, чотири дарчі грамоти королів Казимира і Ягайла шляхті на володіння маєтками в сучасному Борщівському районі. З цих документів історики зараз мають перші писемні згадки багатьох населених пунктів району (Бабинці, Сапогів, Вільхівці, Михайлівка і інші).

У 1895 році в 7 томі  «Записок НТШ» побачила світ розвідка Грушевського  «Опис Подільських замків 1494 року», про яку я вже писала на нашому сайті. Свою публікацію вчений побудував на основі виявленого ним інвентаря 4-х замків Поділля: Кам’янця, Смотрича, Летичева і Скали. Ця ревізія є найдавнішим детальним описом Скали і замку. В ній задокументований стан замкових мурів та жителів тодішньої Скали. Ось як коментує Грушевський слова ревізора: «В Скалі стіни не мають заборол, пообгнивали так, що вийти на них ревізор не міг, східці пообгнивали». Також подано детальний опис замкових сіл Лояновець  (сучасні Ланівці), Озерян, Жилинець з переліком його жителів: «Становище Поділля…виглядає смутно. Так, в околиці Скали з семи замкових сіл три (Озеряни, Жилинці, Угринківці) були так страшно спустошені татарами і волохами, що не зосталося й одного чоловіка, а в Лоянівцях десять дворищ стояли пустими, а решта селян мала свободу задля татарського погрому».

Значний фактичний матеріал з історії краю вчений використав у фундаментальній 10-томній «Історії  України-Руси». Так, у 4-му томі він розповідає про передачу Ягайлом Західного Поділля (в тому числі Скали) воєводі краківському Спиткові з Мельштина (про це також є моя стаття), а далі після загибелі Спитка у 1399 році у битві на Ворсклі Західне Поділля отримав на короткий час Свидригайло. Пізніше в цьому ж томі Грушевський досліджує, як наш край на довгі роки перейшов у власність Польської Корони і братів Бучацьких. Останні обманом отримали ключ від Кам’янецької фортеці, а заодно стали власниками Скали, Смотрича і Червоногорода. Таким чином, Грушевський ввів в науковий обіг значний фактичний матеріал з історії краю, окремих населених пунктів, уточнив дати їх заснування.

Окремою сторінкою біографії вченого є його участь в громадському житті Борщівщини. Грушевський часто бував на засіданнях читалень «Просвіти» в Скалі і Борщеві, виступав там з доповідями на історичні теми. Продовжуючи традиції галицьких меценатів, він робив численні пожертви на культурно – просвітницькі цілі.

Грушевський має безпосереднє відношення до за­снування «Народного Дому» в Борщеві: допоміг скласти статут товариства, давав поради щодо струк­тури керівних органів інституту. 14 січня 1898 року на установчих зборах товариства його вибрали голову­ючим зібрання, а опісля — почесним членом-покровителем «Народного Дому».

Активно допомагав Грушевський і борщівській «Просвіті». Ще до свого знайомства з отцем Левицьким він налагодив листування з тодішнім бібліотекарем Єро­німом Калитовським. Вперше Калитовський звер­нувся до професора Львівського університету у люто­му 1896 року. В своєму листі він писав: «Високоповажний пане Професор! Читальня «Просвіти» в Борщеві заходиться коло заложення повітової бібліотеки. В сій цілі звернулася вона до Наук. Тов. ім. Шевченка, щоб той прихилився... дати нам свої видання по зни­женій ціні... Знаючи вашу велику прихильність до справи народної просвіти, надіюся, що ви, пане Про­фесор, нашу просьбу пімнете на Виділі, за що вже заздалегідь складаю щире спасибі» (тут і далі збережена орфографія тих часів ). Як слідує з на­ступного листа Калитовського до Грушевського від 1 березня, таку допомогу від вченого борщівська «Просвіта» отримала. Поряд з популярними видан­нями Михайло Грушевський надіслав у подарунок бібліотеці два перші томи «Історії України-Руси» з своїм дарчим підписом.

Крім наукової та громадської роботи, Грушевський брав участь в тогочасній політичній боротьбі. Використовуючи свій високий авторитет, він сприяв консолідації різних політичних партій і угрупувань обох частин України. Не шкодуючи здоров'я і часу, тодішній го­лова НТШ часто бував на вічах, виїзджав для пере­двиборчої агітації у віддалені від Львова регіони Га­личини, в тому числі і в Борщівський повіт. Так, 11 січня 1899 року він виступає в Скалі на урочистому вечорі з нагоди «сотих роковин відродження українського письменства». Газета «Діло» помістила детальний звіт про вечір, виділивши виступ Грушевського: «На комерс промовляли о. Матковський з Босир, І. Городинський, п. Єронім Калитовський і всім милий гість професор М. Грушевський зі Львова. Замітна була промова поважного гостя в тім напрямі, що він підніс велику вагу культрного і просвітнього розвитку ук­раїнського народу в Галичині для України. «Колись Україна,— говорив він,— розбудила Галичину, те­пер Галичина віддає вдвоє довги  Україні, а нам, га­личанам, і в часті невідомо, з якою радістю і з якими надіями приймають свідущі українці кожний крок культурного поступу і національного розвитку ук­раїнського народу в Галичині».16 грудня 1901 року Грушевський головував на на­родному вічі в Борщеві, де виголосив промову на захист переслідуваної студентської молоді.

Послідовно відстоюючи інтереси української спільноти, вчений у 1898 році виступив на захист Івана Франка, заручившись підтримкою і борщівчан. У ювілейний комітет по відзначенню 25-ліття літера­турної творчості Каменяра ввійшли Михайло Дорундяк з Борщева, Теофіль Окуневськйй, Євген Олесницький і сам Грушевський. У підготовці свята не останню роль відіграв адвокат Дорундяк. Про це свідчать два його листи до Михайла Грушевського, написані у 1898 році. У першому з них адвокат з Борщева ділиться своїми переживаннями з приводу успішного прове­дення акції: «В Скалі була бесіда про справлення для д-ра Франка при нагоді ювілею 25-літньої праці да­рунку на суму 3-4 тис. з.р., і я хотів би знати вашу думку і що нового діється в тій справі...Єсли ви, пане професоре, не візьметеся до тої справи і не дасте своєї фірми, то боюсь, що ціла спра­ва запізниться...».

Отож, можна зробити висновок, що Михайло Грушевський в львівський період свого життя (1894-1912 рр.) брав активну участь у громадсько-політичному житті Борщівщини а також досліджував історію краю в своїх наукових роботах.

Біографія Марії Грушевської з Вояковських.

Але найбільше вченого вабила до нашого краю родина дружини Марії. На жаль, так вже повелося, що дружини видатних історичних постатей завжди залишаються в тіні своїх знаменитих чоловіків. Ця доля не оминула і

Марію Грушевську-Вояковську. Десятиліттями побутувала думка про Марію як про першу дружину Грушевського. Насправді вона була першою і єдиною його «другою половиною». Подружжя разом пройшло всі щасливі і тернисті моменти життя. Разом з прекрасними роками, проведеними у Львівській віллі, були у них роки поневірянь та злиднів під час заслань, переїздів та еміграції. І завжди з вченим поряд його вірна дружина, його порадниця, його берегиня побуту, його секретар в науковій роботі та листуваннях. Трагічними  видалися останні роки земного шляху Марії. Уже після смерті чоловіка на схилі літ вона залишилася сама в Києві в маленькій комунальній кімнатці наодинці з рукописами свого чоловіка, які вже нікому були не потрібні. Адже  після смерті вченого його було визнано «буржуазно-націоналістичним» істориком і всі праці заборонено.Ще трагічнішою була доля єниної доньки Катерини. У 1937 році вона була заарештована й засуджена до таборів, з яких вона не повенулася (вірогідно,померла у 1941 році ). А найстрашніше було те, що мама, Марія Грушевська до кінця своїх днів ( померла у 1948 році ) не знала про смерть доньки й писала, старенька, до Сталіна, Калініна прозьби про помилуванння для Катерини.

Але вернімося в щасливі роки Грушевських. Почнемо з походження Марії Сильвестрівни Грушевської. Про дитячі та юнацькі роки Маринці збереглося мало відомостей. Проте, знаємо, що цей період її життя пов’язаний з Тернопіллям. 8 лютого 1868 року в селі Підгайчики Золочівського повіту (зараз Зборівський район) в родині місцевого пароха отця Сильвестра Вояковського народилась четверта дитина – дівчинка на ім’я Марія Іванна. Старшими за неї в сім’ї були: Олімпія Кароліна (1851 року народження), Еміль (1858 р.н.) та Сильвестр (1862 р.н.). Саме в Підгайчиках провела Марія перші дитячі роки. Доля не була до неї ласкавою. Марія Вояковська втратила батька, коли їй не виповнилося й двох років. Мати, вдова Кароліна (з дому Зембович) після смерті чоловіка перебралася до Тернополя, де, придбавши дім, утримувала себе і 4-х дітей, винаймаючи його студентам.

Очевидно, пізніше Кароліна Вояковська перекладає обов’язки піклування за найменшою донькою Марією на плечі старшої – Олімпії і її

чоловіка Олександра Левицького, про що свідчить документ за 1880 рік. В ньому говориться, що отець Левицький на цей час був офіційним опікуном малолітньої Марії Вояковської.

Протягом 1885-1887 рр. вона навчалася в учительській семінарії міста Львова, де 1 липня 1887 року отримала свідоцтво з відзнакою і була  скерована практиканткою в містечко Скала над Збручем (тепер наша Скала-Подільська), де й розпочала вчительську працю з 1 серпня в місцевій п’ятирічній школі. Швидше за все, Марія сама попросилася до Скали на практику, адже в 1886 році о. Левицький був призначений парохом місцевої церкви Святого Миколая.

1 жовтня 1889 року Марія Вояковська отримала патент вчительки і повинна була навчати дітей в скалецькій школі ще протягом 4-х років. Таким чином, Марія пропрацювала на посаді вчительки в Скалі до кінця серпня 1893 року. За час свого перебування в містечку юна Марія брала активну участь в житті скалецької громади, допомагала в усіх зачинаннях о. Левицького. За її активної участі було відкрито при читальні «Просвіти» бібліотеку, також вона часто виступала на різних ювілейних вечорах, співала в місцевому хорі і взагалі зарекомендувала себе хорошою вчителькою та людиною.

Повністю змінюється життя Марії Вояковської після 1893 року, тобто від тоді, як вона почала працювати вчителькою – практиканткою в першій польській жіночій виділовій школі імені королеви Ядвіги. Тут вона заводить дружбу з Соломією Крушельницькою, Наталією Кобринською, Ольгою Барвінською та Йосифою Федак. Існує думка, що якраз на весіллі останньої, де Марія Вояковська і Михайло Грушевський були свідками, майбутнє подружжя й познайомилося. А через рік вони одружилися. Цікаві факти щодо цієї події і того, як сприйняли її тоді у Львові, подає у своїх спогадах 11-й голова НТШ (до його розпуску 1939 року), а згодом перший його голова в еміграції Іван Раковський. Він пише:  «Це був просто грім з ясного неба для нашої львівської «сметанки». Вона вже вспіла була якось довідатися, що молодий професор не тільки вчений, але і багатий і ще на визначному становищі – тим то став в її очах дуже доброю «партією», -- всі родини з нашої верхівки були дуже раді пригорнути його до себе. А тим часом цей «многонадійний кандидат» бере за дружину мало кому відому вчительку виділової школи». Це, звісно, суб'єктивна думка, тим більше, що існує лист-освідчення Михайла до Марії: «Думаю, що для Вас не тайна моя симпатія до Вашої особи. Я мушу знати, чи можу будувати на їй які більші надії.[…] Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу».

Грушевський не помилився в своєму виборі. Марія не тільки вирізнялася серед оточення своєю освіченістю, красою і розумом, але й була для свого чоловіка доброю господинею, терплячою і люблячою дружиною, зразковою матір’ю для їхньої єдиної доньки Катерини. Про дружність стосунків в сім’ї Грушевських свідчать їхні сучасники. Та й сам Грушевський всюди старався підкреслити значимість своєї дружини в його повсякденному житті. Недарма саме їй вчений присвятив найбільшу працю свого життя – «Історію України-Руси», а в листах до спільних знайомих майже ніколи не забував передати вітання від неї. Слід до біографії Марії Грушевської додати, що за життя чоловіка вона не була його тінню, як вважається тепер, хоча після народження Катерини Марія  залишила вчителювання, повністю присвятивши себе хворобливій доньці. Мати була її домашнім учителем, давши при цьому чудову початкову освіту. Ще Марія Грушевська відома як перекладач та мистецтвознавець. Її переклади на українську мову оповідань А. Чехова, Е. Золя, Ф. Копе та інших письменників, а також статті на мистецькі теми друкувалися «Літературно-Науковому віснику», «Артистичному віснику» та інших виданнях кінця ХІХ – початку ХХ століть. В 1917 році як літературознавець обиралася до складу Театральної Ради, а як громадський діяч – до Центральної Ради у Києві.