І блок

Розпочинаємо нашу віртуальну «подорож» у часі під назвою «Скала-Подільська: погляд крізь століття», присвячену 100-річчю побудови приміщення будинку культури, яке ми відзначаємо в цьому році. Допоможе мені в цій справі учениця 9 класу ЗОШ І-ІІ ст., переможниця МАН у м.Тернопіль в секції «історичне краєзнавство» з темою «Родинні сторони життя Михайла Грушевського, пов’язані зі Скалою-Подільською» Ковток Сніжана.

Повернімося рівно на одне сторіччя назад і проживімо уявно цей час з нашими предками-скаличанами. 100 р. для історії людства це ніби один день, прожитий для людини. Для цивілізації це мить, а для нас – це зміна 2-3 поколінь. 100 років тому вулицями нашого містечка ходили не ми, будували ці будинки в нашому центрі не ми, воювали не ми, кохали не ми, торгували теж не ми… Отож, 100 років тому…

На початку ХХ століття Скала-над-Збручем або просто Скала була прикордонним містечком величезної Австро-Угорської монархії. Кількість населення станом на 1900 р. сягала 6105 чоловік, з них 2412 греко-католиків, 732 римо-католиків, або як в ті часи називали, латинників, 2494 мойсей. Так як в ті часи ідентифікувалися за релігійною приналежністю, то будемо вважати, в місті (а Скала в ті часи мала статус міста) проживало майже порівну, по 2,5 тисячі українців та євреїв і до 1 тис. поляків. Мова, якою говорили в громаді, була такою: 2511 говорили українською мовою, 2836 – польською, 5 – німецькою. З цього випливає, що євреї, крім знання власної мови, серед громади послуговувалися польською мовою.

За часів Австрії Скала була живим осередком торгівлі збіжжям, яйцями та іншими сільськогосподарськими продуктами. Були в Скалі великі олійні, що виробляли ганишову олію, яка розходилась далеко поза межами Австрії. До часу побудови залізничної сполуки між Австрією та Росією в Гусятині через Скалу переходили транзитом всі багатства з підросійської України в Західну Європу, а то і навіть до Америки, до Куби. До Скали прибували з-за Збруча щоденно десятки возів, в основному нагружені збіжжям, квасолею та яйцями. Імпортом приходив до Скали китайський чай, далі його в нашому місті сортували великі єврейські фірми і пересилали на захід.

Незважаючи на те, що імперія була Австро-Угорська, насправді всі державні посади а Галичині займали поляки, всю торгівлю, корчми тримали євреї й вони були заодно, щоб корінне переважаюче кількісно українське населення не допускати до освіти чи до хорошої роботи. Поляки, як видно зі статистичних даних, були в меншості. В основному поляками себе вважали двірські службовики ординатора Скали графа Голуховського. Так як євреї тісно співпрацювали з паном Голуховським, то в місті євреї і поляки разом трималися проти переважаючої маси українського населення.

Але скаличани-українці не здавалися. Майже постійно бургомістрами Скали були українці: Іван Чорпіта, Ілько Ковалишин, Дмитро Романюк, Микола Модний. На чолі зі своїми священиками Келестином Костецьким, Олександром Левицьким українці побудували свою церкву, читальню «Просвіти», відкрили касу взаємодопомоги «Міщанську касу», заснували товариства «Січ», «Народна торгівля», «Сільський господар».

У 1913 р., як свідчить вибита дата на фасаді будинку культури, польська громада, напевне, при серйозній матеріальній допомозі графа Голуховського, будує свій великий, просторий «Польський дім». На жаль, хоч якихось документальних даних про цю будову на даний час не знайдено.

ІІ блок

У 1914 р. починається І світова війна. Для українців вона була братовбивчою, так як вони змушені були воювати один проти одного в  ворожих російській та австрійській арміях за чужі інтереси. Наші предки-скаличани воювали, звичайно, в австрійських військових частинах. Було мобілізовано все чоловіче населення містечка віком від 21 до 42 років. На населення, що залишилося, ляг весь тягар війни, так як Скала вважалася прифронтовим районом. Крім постійних обстрілів, реквізицій, постоїв армій, скаличани пережили ще й евакуації з лінії фронту до сіл Ланівці, Білобожниця і навіть в далекі прикарпатські села…

Лихоліття війни, епідемії, евакуації, часті зміни влади: австрійці, росіяни, ЗУНР, більшовики. Особливо трагічним  для наших предків було літо 1919 р. Українська Галицька Армія (війська ЗУНР) чисельністю близько 70 тис. чоловік була затиснута в межиріччі Збруч-Дністер-Серет – це межі сучасного Борщівського району - в так званому «трикутнику смерті» між ворожих армій з трьох сторін. Край в ті дні нагадував вавилонське стовпотворіння: велика кількість людей, коні, військовий шпиталь з хворими, всі колії забиті вагонами, бронепоїздами. Вихід був один: переходити через Збруч до Кам’янця-Подільського на з’єднання з армією УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

14 липня 1919 р. головний отаман УНР Симон Петлюра виступав перед галицьким військом з палкою промовою на площі у Скалі перед теперішнім будинком культури й перед пам’ятником королю Яну Собеському в теперішньому скверику з балкону двоповерхового будинку.

16 липня ІІ корпус УГА покидав Скалу через вузький дерев’яний міст р.Збруч. Ось які спогади залишив сотник УГА Ярослав Береза про жалюгідний стан Скали наприкінці війни: «Мале брудне містечко. Всюди чорніють згарища. З руїн попалених домів сторчать високі осмалені комини й понуро глядять на прохожих. Містечко завалене обозом і військом».

1920-1939 рр. – наш край перебуває в складі Другої Речі Посполитої. Для українців Галичини це означало продовження боротьби за економічне виживання, за збереження своєї релігії, культури. В цей час, наприклад,  в Скалі були державні 7-класна хлоп’яча і 5-класна дівоча школи тільки з польською мовою навчання, не зважаючи на високий відсоток українського населення. Приміщення «Польського дому» в ті часи відігравало роль головного адміністративно-культурного урядового центру в містечку. Згідно перепису населення в Скалі на 1921 р. проживало 4248 чоловік. В тому ж році було збудовано єврейський народний дім «Бет-Ам».

 Епізод з історії: 3 травня 1925 р. місцева школа, державні установи і організації святкували річницю прийняття Конституції ІІ Речі Посполитої. В костьолі відбулося урочисте Богослужіння. В «Польському домі» після богослужіння продовжувалося святкування. В програмі були: доповідь, виступ шкільного хору, декламації учнів, силами шкільної молоді увечері  була дана вистава.

В основному три громади міста - польська, єврейська та українська – вели своє громадське життя окремо один від одного: українці святкували свої пам’ятні дати, як от День Матері, річниці створення ЗУНР, свято Героїв, Шевченківські дні, впорядковували стрілецькі могили чи хрести на честь скасування панщини. Поляки ж боролися проти українського національного руху. Так, у червні 1932 р. польська поліція провела обшук читальні «Просвіта» в Скалі, з бібліотеки було вилучені книги Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, українські журнали, календарі. Поліція офіційно заявила, що в бібліотеці містилися книги антидержавницького змісту.

Епізод з історії: 18 жовтня 1936 р. учні місцевої школи, громада польської національності та команда місцевого відділу Корпусу Оборони Пограниччя (КОПу) урочисто відзначили 12 річчя створення КОПу. Після Богослужіння, яке відбулося в костелі, місцевий відділ КОПу в приміщенні «Польського дому» пригощав школярів обідом.

На фото: Під час презентації даного матеріалу на святкуванні Дня селища у 2013 році.

ІІІ блок

1 вересня 1939 р. нападом нацистської Німеччини на Польщу почалася ІІ світова війна. Наш край і Скала в тому числі знову опинилися на передовій світових подій. За таємною домовленістю між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом (так званий пакт Молотова-Ріббентропа) 17 вересня  радянські прикордонні війська перейшли р. Збруч і окупували Західну Україну. Ось як згадує ці доленосні події житель сусіднього села П’ятничани Собищанський Андрій Васильович, 1911 р.н., котрий в якості водія був задіяний в штурмовій групі, котра під покровом ночі переправлялася через р. Збруч й захопила польську заставу в с.Бережанка: «Найбільше мене вразила наявність в торгових закладах Західної України великої кількості різноманітних товарів, вразила затишність й упорядкованість містечок. У Західній Україні я вперше скуштував білого хліба».

Що це означало на практиці для наших предків-скаличан? Це означало, що почалася радянізація нашого краю. Всі громадські, молодіжні, церковні, політичні організації та товариства були розпущені і заборонені. Розвиток освіти і культури розглядався як засіб нав’язування радянської комуністичної ідеології та формування «нової людини», яка могла б забезпечити потреби режиму. Значна кількість поляків та євреїв покинула містечко й відсотковому складі населення Скали було таким: 48,6 % українців, 31,8 % євреїв та 19,6 % поляків.

Школа стала українською, в колишньому панському будинку в парку обладнано поліклініку та хірургічне відділення лікарні, конюшня графа Голуховського переобладнана під інші відділи лікарні. Будинок читальні «Просвіти» переобладнано на кінотеатр, в «Польському домі» відкрито будинок культури і бібліотеку.

17 січня 1940 р. Указом Верховної Ради УРСР Скала була перейменована на Скалу-Подільську з піднесенням до розряду селища міського типу і утворено Скала-Подільський район, який проіснував до 1959 р.

 А 22 червня 1941 р. розпочалася війна вже безпосередньо між сталінським Радянським Союзом і гітлерівською нацистською Німеччиною, знана тепер як Велика Вітчизняна війна. З 8 липня 1941 р. по 6 квітня 1944 р. Скала перебувала під гітлерівською окупацією. За цей час було повністю винищене єврейське населення нашого містечка, а в навколишніх лісах ще багато років після завершення війни загони УПА жертовно боролися проти переважаючих внутрішніх військ Радянського Союзу за незалежну Україну. Але дійсність була всім на сьогодні відомою: довгі роки наша територія знаходилась у складі Радянського Союзу й омріяна нашими предками незалежність прийшла аж у 1991 р.

1989 р. на фасаді будинку культури було встановлено меморіальну дошку на честь уродженця Скали політичного, державного та культурного діяча Михайла Лукича Барана. Декілька слів про нього. Михайло Лукич Баран народився у 1884 р. в нашому містечку в родині місцевого жандарма, котрий, вийшовши на пенсію, був багато років касиром читальні «Просвіта» а також кооперативу «Міщанська каса». Михайло Лукич закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету та курси при Львівській торговельній академії. 1905-1909 рр. дослужився до офіцерського чину в австрійській армії. З початком І світової війни вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де був сотником. У грудні 1914 р. був поранений і потрапив в російський полон, з котрого звільнився після лютневої революції 1917 р. переконаним більшовиком. Був одним з організаторів Компартії Східної Галичини та заступником Галревкому у 1920 р. (головою був Затонський). В 20-30 ті рр. займався громадською та науковою роботою й перебував важливих керівних посадах: 1922-1923 рр. – завідуючий Київською губнаросвітою; 1923-24 рр. – ректор Уманського агротехнікуму; 1925-27 рр. – ректор Київського інституту народного  господарства; 1927-28 рр. – проректор навчальної частини Харківського комунуніверситету; далі в останні роки – директор інституту літературознавства імені Тараса Шевченка та ректор Київського держуніверситету; працював в апараті ЦК КП(б)У.

Останні роки нашого земляка М.Л.Барана склалися трагічно. Під час сталінської чистки партії він гостро висловився проти політики КП(б)У. Наступного дня після свого виступу був заарештований. Судова трійка 14 лютого 1934 р. засудила його до ув’язнення на 5 р. Покарання відбував на Соловецьких островах у Білому морі. У 1937 р. в’язням цих таборів інкримінували продовження шпигунської діяльності і засудили до розстрілу. А далі – справжній детектив, але в дусі сталінського тоталітаризму: 1111 в’язнів так званого «соловецького етапу» грузять на кораблі й везуть в Медвеж’єгорськ у Карелії, але вони туди не доплили, далі сліди в’язнів зникають. Історики довший час висували гіпотезу, що цей соловецький етап був затоплений у Білому морі. Але правда виявилась набагато страшнішою: на протязі 27 жовтня – 4 листопада 1937 р. всі 1111 арештантів були розстріляні в урочищі Сандармох одним катом! У 1997 р. експедиція петербурзьких вчених «Меморіал» виявила місце даного злочину – могильники, де було поховано близько 9,5 тис. людей різної національності. Серед них близько 200 українців – цвіту нашого народу. Українськими істориками точно встановлено 125 імен. Ось деякі відомі: Лесь Курбас – уродженець Тернопільщини, режисер, творець модерного українського театру; Михайло Куліш – письменник-драматург; Микола Зеров – професор літератури, письменник; Марко Вороний – літератор-журналіст; Сергій Грушевський – історик, племінник Михайла Грушевського; Володимир Чехівський - професор історії, діяч УАПЦ; Антін Крушельницький – міністр освіти УНР разом з двома синами й донькою. В цьому списку серед розстріляних є і наш земляк Михайло Лукич Баран.

В своїй віртуальній подорожі ми опускаємо радянські часи в історії нашого селища, позаяк ми ставили собі за завдання висвітлити невідомі, забуті сторінки, факти, які вже майже ніхто не пам’ятає, бо всі свідки тих часів відійшли від нас у всесвіти. Готуючи даний матеріал, ми використали безцінні праці нашого відомого краєзнавця, а зараз декана гуманітарного факультету Львівського КУ професора Ігора Скочиляса, спогади уродженця Скали, відомого українського кооператора 20-30-х рр. минулого століття Івана Мартюка, сучасне дослідження історії села П’ятничани Володимира Літкевича. Але самі найважливіші та найдетальніші факти ми почерпнули з «Хронологічних записок» нашого земляка краєзнавця-любителя покійного Мирослава Косача, написані ним у 1990-х рр., котрі він так мріяв видати окремою книгою. Вічна йому пам’ять і шана!

Ось такою ми бачимо історію Скали 100-літньої давності. Зникли держави, які вершили долі наших предків, відлунали залпи двох світових воєн, а наш тихоплинний коханий Збруч й далі несе свої води, ніби промовляючи, що на землі є вічні цінності: Бог, мати, Батьківщина.