На основі двох метрикальних книг похоронів я провела детальний аналіз тодішньої ситуації щодо смертності і цінності записів даних документів.

   1-ша книга (так її далі будем називати) має 116 карток, 232 сторінки, прошита, видно залишки сургучевої печатки й заведена 13 грудня 1879 року. Кожна сторінка пронумерована, все це написано на задній сторінці, коли вона заводилася. Писано, як видно на сканувальному фото,польською мовою, але головне прочитати можна: «…греко-кат. парафії Скальської, Борщів» і число. Далі – підпис якоїсь уповноваженої на це особи.

   Перший запис датований 1 січня 1880 року. Помер Іван Калапаца, 60 років. Всі записи – польською мовою. Час від часу проводилася перевірка деканом: «деканальний осмотр», писані дані записи укр. мовою. Звичайно, що священиком цього часу був Келестин Костецький. Останній запис, зроблений ним, датований 9 січня 1885 року. З 20 січня 1885 і по 23 червня 1886 р.р., судячи по датах похоронів, священиком був Олександр Кісілевський. Перший похорон, який здійснив Олександр Левицький, датований 30 червня 1886 р. Що вражає зразу, оглядаючи вік померлих, - висока смертність дітей, старими вважалися 60-70 річні люди (судячи з причин смерті, часто вказано «старість»). Мало хто доживав до поверх 80-р. віку, а середня смертність 40-60 р. Причини смерті часто прочитати не вдалося по причині писання назв хвороб польською, але ті, що вдалося, то, в основному, такі: в старших – маразм, старість (до речі, така причина смерті вказана навіть в 63-р. жінки), в новонароджених – брак сил, типовими є запалення легких, пневмонія, рак «жолудка», ну й, звичайно, інфекційні хвороби: скарлатина, тиф черевний.

   На протязі священства Олександра Левицького часто проводилися так звані «візити» декана скальського Петра Мицьковського: про це є записи за 1890, 91,93,94,95,97,98,1901,1904 р.р. З цього можна зробити висновок, що ще в Скалі був деканальний уряд, принаймні до 1904 року точно.

   «1906 рік» вже написано укр. мовою. А з 13 липня 1907 р. всі записи отець веде укр. мовою, тільки причина смерті й далі польською. Якраз в цей час його (Левицького) починає час від часу заміняти  в чині похорону його зять Йосиф Савицький, «сотрудник, (деколи пише - катехит) з Заліщик. Але все записано акуратним почерком отця Левицького. Як нам відомо, в цей час у нього вже були проблеми зі здоров'ям, «хвороба серця» і родичі його вмовляли взяти ще одного священика на допомогу.

   Є в цьому часі декілька записів про поховання  й «латинським» священиком Йосифом Санойцою. Все стає ясно, коли пригадалася монографія Романа Дзюбана «Рід Левицьких», де він пише, що смерть Левицького пришвидшили певні непорозуміння з ксьондзом Йосифом Санойцою.

  Останній похорон, який провів Левицький – 16 (18-пох.) вересня 1910 р. За іронією долі це був похорон 1,5 річної рідної сестри мого небіжчика діда Єроніма Краснопери дівчинки Марії і навіть можна розібрати причину смерті: конвульсії. А далі йде запис про смерть самого Левицького і зроблений  рукою тогочасного головного священнослужителя, який здійснював цей сумний ритуал: «отець Петро Мицьковський, декан з Чорнокунець» (так дослівно записано). Висновки напрошується два: перший – деканальний уряд було забрано з Скали й перенесено в Чорнокунці; другий – поховав о.Олександра його давній знайомий по візитаціях. Ми не знаємо, якими були між ними  людські стосунки, але маємо право здогадатися, що 34 священики з усіх околиць до людини не шанованої не з'їхалися б. Про кількість присутніх на похороні ми дізнаємося з щоденника М.С.Грушевського.

   Далі священиками були: Келестин Андрусевич (по березень 1912 р.), Анатолій Базилевич (по жовтень 1913) і по серпень 1919 – о.Євстахій-Витольд Билинський. На відміну від попередніх, які в Скалі не затрималися й іменувалися адміністраторами, цей отець був призначений парохом зразу ж. На долю його священства припали нелегкі часи: це й Перша світова війна, а з серпня 1917 по липень 1918 – виселення скаличан за лінію фронту, ще й розгул тифу в 1919 р. Як відомо, у вказаний період (серпень 1917 – липень 1918 р.р.) жителі Скали були вивезені до Лановець, адже тут проходила лінія фронту й тривали запеклі бої.  Вже наступному отцю, після Билинського, Деревенку прийшлося відновлювати смерті скаличан пізніше, про що свідчать великі пропуски в датуванні. Та  й з 1913 р. з'явилася ще одна книга померлих. Чому одні смерті вписувалися в одну книгу, а другі в іншу – не зрозуміло. Але факт є факт: на протязі 1913 – 1939 р.р. велися записи в різних книгах. Вже з 1939 р. повністю всі смерті записувалися в другу книгу.

   Вернімося до о.Билинського. У 1919 р., судячи по записах з 1-ї книги, в Скалі, як і всюди, лютував черевний тиф. Так, з 39 смертей за цей рік 26 – від тифу.  Від нього помер й Витольд Билинський, про що свідчить запис в 2-й книзі 15 (17-пох.) серпня 1919 р.: «о.Євстахій Витольд Билинський парох Скали і Сов. Єпархіальної Консисторії 60 літ тиф». Поховав священика «о.Северин Матковськой,  дух. декан і парох Босир». Далі приходить нести слово Боже до скаличан на довгі рокі (десь аж до 60-х) Іван Деревенко, спочатку як місцевий адміністратор, а далі - як парох. Прибув він до Скали, вірогідно, з Буданова, про що свідчить запис і якщо автором правильно розібрано. Десь якраз з 1918 р., не зважаючи, що обряди ще здійснював Билинський, все переписано рукою Деревенка. Чому – невідомо. Але можна припустити, що через війну.

    За 1920 рік є вражаючий факт загибелі від отруєння грибами родини Комосій: всі смерті чотирьох людей датовані одним днем 19 (20-пох.).  Можна припустити, що це були бабуся й троє рідних (судячи по іменах батьків) брата й двох сестер 28, 16 і 14 років. За 1921 р. є цікаве, якщо можна так сказати про людську трагедію, перезахоронення Петра Комосія, 23 р. (які біди супроводжували цю родину, цікаво, чи знають хоч щось про все це їхні нащадки), який помер від тифу ще в 1919 р. в Бересті-Литовськім. Можна також припустити, що хлопець там опинився, бо був на війні. За 1922 р.  перепохований якийсь Мазур Миколай, «вбитий на війні в 1917 р.». Ще одна людська трагедія ховається за записом 1924 р. Далі - дослівно: «Михаїл Момотюк, 30 літ, муж Юлії Ткач, [ загинув ] від кулі під Збрижем російським, на підставі зізнань Йосифа Король, Теодора Галеревич, Івана Олійника». Може, прізвища прочитані невірно, бо запис – нерозбірливий, але ясно, що  дані люди виступили свідками, які впізнали тіло.

   Візитації було відновлено в 1926 р., але відбувалися не так регулярно, як до Першої світової війни.

  Вже десь в кінці 30-х р.р. люди вмирали старшими, не такою частою була дитяча смертність. А чомусь з середини 1938 р. о.Деревенко почав вести записи знову польською мовою. Так було вже до кінця, тобто до вересня 1944 р. Очевидно, дані функції обліку смертей радянська влада, яка вкорінилась  після відходу німців надовго, відібрала у церкви. Що було далі – добре відомо:  так званий «Львівський Собор» (Псевдособор) 1946 р. і повна заборона греко-католицької церкви. Як поступив Деревенко ми знаємо. Він пояснив своїм парафіяним про перехід на православ'я, аргументувавши своє рішення тим, що інакше закриють церкву. А часи були страшні: в 2-й книзі якимось чудом збереглися три свідоцтва про смерть на бланках вже радянського зразка і рос. мовою, виписані РАГСом. Це свідоцтва про смерті 4-х місячної дитинки Більван Я.Я й вбивства молодих чоловіків Чепесюка (41 р.), Биця (40 р.). На місці, де вказується причина смерті, так і написано в обох: «убит».

  Ось такою ми бачимо Скалу на протязі буремних в історії нашого народу років. Сухі записи, голі факти, а за ними – сльози, біди, трагедії, війни, епідемії не абстрактних осіб, а наших з вами прабабусь, прадідів… Ось така вона історія однієї парафії, а з нею й історія всього Надзбручанського краю, всієї України.