Є на південному сході Тернопільщини, на самому «кордоні» з Хмельниччиною, невелике містечко Скала-Подільська. Зараз Скала – це тиха місцина, де тільки мальовничі руїни фортеці на крутому схилі над Збручем нагадують подорожнім про славне минуле міста. А минуле дійсно велике. Близько 450 років Скала знаходилася на кордоні між наймогутнішими європейськими державами: Золота Орда, Османська імперія, Кримське ханство, Річ Посполита, Російська та Австро-Угорська імперії, Друга Річ Посполита та Радянський Союз. Навіть такий факт, що за Речі Посполитої з усіх міст Тернопілля тільки двоє - Теребовля та Скала - були  у власності держави, тобто були «королівщинами», говорить про те, яке стратегічне значення мала Скала. Славиться наше місто ще й відомими людьми. Про них -  наша розповідь.

   В економічному огляді Борщівського повіту за 1896 рік ( Звіт з обстеження читалень «Просвіти» ) знаходимо запис про Скалу: «Населення там запопадливе, статечне і просвічене. З тої місцевості багато людей вчаться в середніх і вищих школах… А що взагалі просвітній рівень тамошніх мешканців є гідним похвали, найкраще свідчить число членів читальні – 240, такого числа членів не має ніяка інша читальня в Борщівському повіті, а може, і ніде немає». Такий високий рівень культури вилився в конкретний результат: Скала дала тодішньому суспільству відомих адвокатів, кооперативних діячів, лікарів і, звичайно, митців.

   Мала  Скала свого власного відомого художника – Миколу Анастазієвського (1891-1974). Він навчався в Краківській академії мистецтв. У 1918-1919 рр. працював живописцем у міністерстві освіти уряду УНР в Кам'янці-Подільському ( останній столиці УНР ). Був знаним художником в Польщі міжвоєнного періоду. В 1944 р. емігрував до Німеччини, а потім до США. Малював в стилі графіки. Виставки відбувалися у Львові, Кракові, Мюнхені, Детройті, Нью-Йорку.

   На початку ХХ століття в Галичині був дуже популярним мандрівний театр «Руська бесіда». В ньому свій драматичний талант відшліфував ще один талановитий скаличанин – Василь Юрчак (1876-019140). На сцені цього театру він виконав близько 90 ролей. 1905-1906 рр. працював пліч-о-пліч з такими корифеями як М.Заньковецька та М.Садовський. У 1913 р. через хворобу покинув сцену. Помер і похований у Теребовлі, звідки була його дружина, теж актриса «Руської бесіди» Юрчакова. Іменем Юрчака названі вулиці в Теребовлі і Тернополі.

   Ще один живописець, який теж навчався в Краківській академії мистецтв - Антін Шурма (1862-1944). Він народився на Львівщині, але в Скалі одружився й прожив все своє творче життя. Займався розмальовуванням храмів по всій Галичині. Наша Святомиколаївська церква в селищі теж розписана ним на початку минулого століття.

 Не можна не згадати, що головним організатором, який й зібрав творчих людей в Скалі на початку ХХ століття в одне ціле, був парох вищезгаданої церкви греко-католицький священик Олександр Левицький. Сам був творчою людиною (знав музичну грамоту, мав прекрасний голос), але ще більш вагомішим в його постаті було те, що він вмів гуртувати навколо себе митців, вмів розпізнати їхній талант. «Щирий робітник, правдивий патріот і взірцевий душпастир», - ось як його характеризують з звіті читалень «Просвіти». Талановитим був у нього й син – Модест Левицький (1873-1927). Він навчався одночасно на правника і в музичній академії. Останнє переважило й він для себе обрав фах музичного диригента. Разом з батьком ще будучи студентом в 90-х рр. ХІХ ст. створює в Скалі церковний хор та хор «Просвіти». Далі з 1899 по 1916 рр. був засновником і диригентом хорового товариства «Буковинський боян» у Чернівцях та першої в Буковині української музичної школи імені М.Лисенка. Незмінно диригував на всіх знаменних заходах, як то приїзди Лисенка та Лесі Українки в Чернівці, Шевченківські творчі вечори. У 1919 р. емігрував до Бразилії, не змирившись з включенням Галичини до складу відновленої Польщі, де й помер.

   Окремі теплі слова треба сказати про славну сім'ю Старицьких. Батько родини Григорій Старицький (1875-1943) народився в с.Шили на Збаражчині. В 24-річному віці він був запрошений Олександром Левицьким до Скали очолити церковний хор. Тут Григорій одружується, тут народжуються у нього 7 дітей. Співала вся чисельна родина, а коли в церкві тривали «проби» (репетиції), то від такої потужності голосів аж лампи лопали і свічки гасли. З 1910 по 1938 рр. Старицький очолив світський хор «Просвіти». Був активним громадським діячем краю: входив до першого повітового комітету УНДО. В часи Першої світової війни воював за Австрію, був у російському полоні, а в 20-ті рр. перебував в Чортківській тюрмі. Особисто був знайомий з Іваном Франком та не раз бував у гостях в львівському помешканні Каменяра.

     На весь світ судилося прославити Скалу синові Григорія Старицького – Мирославу Скала-Старицькому (1909-1969). Всесвітній тенор, педагог та громадський діяч пройшов свій творчий шлях  від крилоса Святомиколаївської церкви в Скалі до найбільших оперних сцен світу. І все це вдалося йому тільки завдяки вийнятковому таланту і послідовній праці над собою. Маленьким хлопчиком, коли він ще навіть не діставав очима до батькових нот, Мирослав співав у церковному хорі, стоячи поряд з матір'ю. Пізніше він згадував, що  серед співаків хору були люди з такими голосами, що могли б спокійно зробити кар'єру на світових сценах, але «хто тоді в Скалі знав про якійсь опери?». У 20-30 рр. митець співав у мандрівних театрах ім.І.Тобілевича та Й.Стадника, в хорі «Думка», був солістом Львівського радіо. Навчався професійного співу коштом виграної стипендії від Центросоюзу, де директором був також виходець зі Скали Іван Мартюк. В 1944 р. залишився у Відні, добре розуміючи, де він опиниться, коли повернеться в радянську Україну ( старший брат Костянтин був живцем спалений сталінським режимом в Умані у 1941 р.). Співав сімома мовами на сценах провідних театрів Європи та Америки. Тільки одного прізвища Міро Скаля (сценічний псевдонім) на афішах хватало, щоби був на концерті аншлаг. В історії світової опери Мирослав Скала-Старицький не менш відомий, ніж знаменита Соломія Крушельницька. Але останній більш «поталанило»: вона не була «буржуазно-націоналістичною» співачкою, бо перед ІІ світовою війною опинися у Львові і доживала віку в радянській Україні. Дев'ять платівок, власна музично-драматична студія в Парижі, де навчалася талановита молодь українського походження – ось його здобутки в останні роки життя. І всюди, на всіх сценах світу співак підкреслював, що він родом з України, з маленького містечка Скала на Поділлі. Він навіть добавив назву свого рідного містечка до власного прізвища і став Скала-Старицький. Дуже тужив за рідною землею і вірив, що колись побачить рідні місця: «Мені завжди ввижається Скала,-писав він у листі до свого земляка в Німеччину,-прекрасна наша церква, читальня, старий замок, чую співи хлопців і дівчат по обох сторонах нашого коханого, болотисого Збруча. Хочеться вірити, що колись побачимо все це, почуємо співи, відвідаємо всі дорогі місця дитячих років». А нам хочеться вірити, що всі ці люди не будуть забуті своїми вдячними потомками, а Скала-Подільська й надалі буде давати суспільству талановитих, творчих людей.