В попередній статті ми дійшли до кінця ХІV ст.,тобто до часу вигнання з Поділля князя Федора Коріатовича Литовським правителем Вітовтом. Нагадаймо, що головною метою свого князювання цей володар визначив створення могутньої централізованої Литви, яка була б повністю незалежна від Польщі. Але не так відбувалося, як прагнув Вітовт. Поділля на довгі десятиліття стало розмінною монетою між Ягайлом (Польщею) та Вітовтом (Литвою). Тільки після смерті останнього наш край остаточно перейшов до складу Корони (тобто Польщі). Дуже мені симпатичною здається постать загадкового Вітовта: герой битви під Грюнвальдом 1410 року з німецькими рицарями, багаторічний поборювач татар. Цікаву історію я почула про нього під час відвідин Луцького замку. Була, як відомо, між Ягайлом і Вітовтом вічна конкуренція. Щоб зрівнятися зі своїм двоюрідним братом польським королем Владиславом-Ягайлом, Вітовт добився від Папи Римського  й собі титулу короля. І ось омріяна корона має прибути до Луцького замку разом з папським легатом. На коронування з'їжджаються правителі Центральної та Східної Європи, прибув навіть німецький імператор! «Сердечний брат» Ягайло теж присутній. Бенкетують, п'ють, їдять, а корони все немає. Доклався до того, щоб корона не доїхала до Луцька, звичайно, Ягайло. Адже спочатку корона мала переїхати Польське королівство. На всіх шляхах було виставлено пости, делегація від Папи перехоплена, а Вітовт так і не став королем. В «Історії України-Руси» Грушевського я знайшла, що старий вже на той час Вітовт (а це був 1430 рік) проводжав Ягайла з цього з'їзду і застудився, зліг та за тиждень помер.

І ось нарешті Польща отримує шанс включити Поділля до своїх володінь. Тут також вирішальну роль відіграв людський фактор. Князі Бучацькі, лідери пропольської шляхти на Поділлі, викликали до себе кам’янецького намісника Литви, який ще нічого не знав про смерть Вітовта, ув’язнили його і захопили замки Західного Поділля. Фактично відбулася окупація Польщею нашого краю. За таку «вірну службу» Михайло Бучацький отримав титул кам’янецького старости. Так брати Бучацькі захопили Скалу собі у власність майже на все XVст.

 В складі Польського королівства Скала отримує магдебурзьке право (1445 р.), стає центром повіту Кам’янецького староства (1469 р.), а замок - важливою державною оборонною спорудою стратегічного значення. Адже за річкою Дністер вже знаходилася територія, де вільно кочували кримські татари, турки, волохи (теперішні румуни) і південні фортеці Кам’янець, Скала, Червоногород, Смотрич були свого роду кордоном, щитом Корони і всього християнського світу.

  І ось тут завдяки тому ж Грушевському ми отримуємо можливість детально познайомитися з життям мешканців Скали кінця ХV ст. Праця, опублікована істориком,  називається «Опис Подільських замків 1494 року».

 Працюючи в Варшавському архіві в 1892 р., знаючи про існування даного опису завдяки польському історику Яблоновському (він надрукував його в польському варіанті в 1880 р.), вчений знайшов даний документ і зробив з нього копію. Опис (на тодішній мові люстрація) був зроблений невідомим ревізором для Подільського старости, Львівського каштеляна, великого коронного маршалка Станіслава Ходецького. Напевне, цей місцевий урядовець так рідко бував на Поділлі, що не знав справжнього стану справ з оборонними спорудами і для цього послав ревізора. А перевірити була потреба. Звертаємося до дуже відомого польського хроніста Мартіна Бельського. Чому відомого? Та тому, що завдяки його «Хроніці» ми маємо першу писемну згадку про козаків, датовану 1489 р. Отже, в тій же самій «Хроніці» Бельський пише, що в кінці вересня 1494 р. кримські татари пограбували Поділля і Волинь, розбивши королівський двір біля Вишнівця. А ще перед тим, як довідуємося з інших джерел (московський агент в Криму) господар Молдовського князівства Стефан ІІІ Великий (до речі, найвизначніший з усіх правителів Молдови) двічі посилав сина грабувати Поділля і ще двічі пропускав туди турецьке військо. Можна тільки уявити, на що перетворився наш край після таких «відвідин»: взяття всіх чотирьох замків, загибель місцевих жителів, захоплення полонених в неволю разом з худобою і іншою здобиччю.

Але вернімося до опису Скалецького замку, який ревізор відвідав першим. Він нам дає картину тяжкого, невеселого становища. Ось як коментує опис Грушевський: «В Скалі стіни не мають заборол, пообгнивали так, що вийти на них ревізор не міг, артилерія складалась з 11 гаківниць і 3 фуклерів (фуклер - це легка гармата, що стріляла олов’яними кулями, використовувалася для оборони міст і замків і ХV – XVI ст. ). До них ревізор не міг і доступити, бо стояли двоє на стіні, а вийти не можна: східці прогнили».

Але найбільше і ревізора, і Грушевського, і мене вразив жалюгідний стан «столичного міста Кам’янця», як його тоді звали, головної твердині цілого південного кордону Речі Посполитої. Особливо він вразив мене. Адже кам’янчани - екскурсоводи, проводячи чисельних гостей по своїй фортеці, постійно розповідають, що їхній славний замок брався лише двічі: під час монгольської навали 1240-41рр. і вже в 1672 р. турками. Але ось опис ревізора 1494 р.: «Цей замок майже весь зруйнований, спустошений, майже все будування замкове зруйновано, знищено, всі кутки порожні, так що сором таке писати чи казати про такий визначний замок». Артилерія значна, але припасу до неї не багато. В поганому стані перебували й стіни фортеці. Як тоді було заведено, в кожному замку мав бути запас харчів, води на випадок облоги. Ревізор пише, що всі кутки Кам’янецької твердині пусті: «Не знайшов ані хліба, ані пиття, тільки сморід і все таке». Нарешті закінчує ревізор опис стану Скалецької і Кам’янецької фортець жартом, доповнивши відоме прислів’я в часи середньовіччя про «польський міст» (тобто все погане): «Міст польський, жовнір австрійський, черниця баварська, віра угорська, рада литовська, віра пруська, побожність руська, піст німецький, будівлі Скали і Кам’янця - все се нічого не варте».

Ще ревізор також описує стан замку в Смотричі, а до Летичева навіть не поїхав з страху перед татарами, як сам щиросердно признався в описі.

Але вернімося до сторінок про Скалу. Автор згадує при описі Скалецької твердині 2 чорних волів, худу свиню, троє гусей і 12 курей (це - на випадок облоги), описує будівлі: пивниці (підвали), світлиці для проїжджої шляхти (ніби готелі), конюшню для 40 коней, броварню для варіння пива. Далі звертається автор і до стану справ місцевих жителів. До Скалецької фортеці в ті часи було прикріплено 7 навколишніх сіл для обслуги замку (так звані замкові села). Отож, 3 з них (Озеряни, Жилинці, Угринківці) були так страшно спустошені татарами й волохами, що не зосталося жодної людини. В четвертім, Ланівцях, 10 дворищ стояло пустими, а решта селян мали свободу від сплати податків через татарський погром.

В праці ревізор торкається і побуту жителів Скали: «Добра земля, але необроблена, не засіяна, нема худоби, нема коней, ні гусей, ані курей.... усе порожнє і будинки покинуті.  У Старому місті 8 покинутих наділів. У Новому місті, тобто на Новому ринку, - 20 наділів під власниками, які мають звільнення від податків і 10 наділів опустілих». Ще ревізор згадує про існування в Скалі 2-х млинів, один з них - під Скалою (очевидно, прямо на Збручі під замком), інший - у якомусь Лояновчім (географічна назва, яка, на жаль, відійшла у небуття, може, якийсь хутір). Далі ревізор перераховує податки, які сплачують скаличани і жителі навколишніх сіл. Все - детально, адже для цього він сюди і приїжджав. Ще він згадав про існування церкви східного обряду (до речі, це є перша історична згадка про церкву в містечку) і повністю переписав всіх тодішніх жителі, десь з 70 імен скалецьких міщан. Як вже в своїх коментарях до опису зауважує Грушевський, «десь 3-4 імення більш - менш певно польські (Войтко, Мазурова) і кілька непевних (Михно, Янеч), а решта - сильно елемент руський (тобто український): Степан, Олександр, Наум, Ігнатко, Іван, Левко, Стецько».

Такою виглядає Скала та Поділля 500 років тому. Ось яким небезпечним, повним тривог та руйнувань було життя скалецьких міщан в ті непрості часи. Але вони вистояли, кожен раз відбудовуючи свої будинки, по-новому обробляючи свої наділи, знову і знову піднімаючи Скалецьку фортецю - місцеву оборонницю.

Литовський князь Вітовіт

Польський король Владислав ІІ-Ягайло

Головні ворота Луцького замку, в якому у 1429 р. відбувся з'їзд правителів Європи

М.С.Грушевський